ЗАКОНОДАВЧА ІНФОРМАЦІЯ
Моніторинговий центр свободи слова
Для засобів масової інформації
Сучасна журналiстика: правове регулювання діяльності та самозахист
Проблема свободи слова та друку ще ніколи не обговорювалася так активно в суспільстві взагалі і в самій пресі зокрема. Це питання привертає до себе увагу і рядових членів суспільства, і можновладців, і міжнародне співтовариство, тому що для пересічного громадянина – це його конституційне право (ст.34 Конституції України), для влади – це незручна перешкода на шляху її власних справ, а для міжнародного співтовариства – це прагнення стати каталізатором невідворотних процесів, які відбуваються в усьому демократичному світі.
Крім того, преса є і одним з елементів масової комунікації, потужніші потоки якої проникають в усі сфери суспільного життя і великою мірою визначають стан усієї соціальної системи.
Головною ланкою в масовій комунікації є засоби масової інформації (ЗМІ), які фактично беруть на себе роль медіатора суспільно значущих подій. Саме тому вони, насамперед, перетворюються на об’єкт уваги політиків практично в усіх країнах, особливо в посттоталітарних.І тому є сенс вважати ступінь залежності ЗМІ від влади як один з основних індикаторів рівня свободи в суспільстві.
Історичний досвід засвідчує, що найбільш жорсткий державний контроль над ЗМІ спостерігається саме в тоталітарних та авторитарних суспільствах, де ЗМІ є одним із засобів контролю над масовою свідомістю. Адже набагато простіше змусити людину що-небудь робити, якщо попередньо запевнити її в правильності вказаного шляху.
Сьогодні аксіомою є те, що політика неможлива без використання прийомів інформаційного впливу, тобто спеціально організованого інформаційного супроводу тих чи інших подій, ситуацій та процесів.
З’ясовуючи між собою стосунки, різні політичні або владні угрупування, запускають за допомогою ЗМІ в інформаційний простір “необхідні матеріали” та повідомлення з метою скомпрометувати того чи іншого політика або ж яку-небудь політичну подію. Аргументи, які при цьому використовуються, можуть грунтуватися на реальних фактах, але подаються тенденційно, є відверто надуманими.
Це також можна проілюструвати масовими інформаційними кампаніями, що час від часу розгортаються навколо багатьох кадрових призначень або приватизації стратегічних підприємств з боку зацікавлених політичних сил.
Не маючи реальних важелів впливу на вказані процеси, вони, як правило, намагаються вплинути на ситуацію за допомогою ЗМІ. Це один випадок. А інший, коли певні політичні сили та угруповання роблячи “свою справу” і усвідомлюючи те, що через її масштабність про це буде знати широкий загал, вважають за потрібне подати цьому загалу все у “правильному” вигляді. І ставлячи запитання, що ж таке засоби масової інформації – четверта влада чи маніпулятор громадською думкою, доходимо висновку, що кожен із “стратегів” українського суспільства вибирає для себе те чи інше. Тому зрозуміло, що поняття “влада” та “свобода слова” у несформованому громадському суспільстві вживатимуться дуже важко.
Але в ході боротьби влади з вільною пресою, влада повністю перекреслює право особи на об’єктивну інформацію, яке ж сама має гарантувати, бо воно закріплено Конституцією. Однак і конкретним виданням, і журналістам подавати об’єктивну інформацію небезпечніше, ніж будь-що.
Враховуючи викладене, неважко зрозуміти, яку важливу місію здійснюють ЗМІ, а ще важливіше, аби видання та журналісти зрозуміли, що її потрібно виконувати добросовісно. Таких людей мало, але все ж таки вони є й готові займатися цією “невдячною справою” - доносити до громадян об’єктивну інформацію. Але ж вони дуже часто через необізнаність вчиняють дії, які тягнуть за собою, в кращому разі, дисциплінарну, а в гіршому – кримінальну відповідальність.
Також поширеними є безпідставні відмови у наданні інформації журналістам, які не знаючи своїх прав, не можуть спростувати явно неправомірні рішення і дії; також характерним, особливо для журналістів регіональної преси, є невміння захищати себе. Тому вважаємо, що однією і дуже важливою складовою частиною загального захисту проти неправомірних посягань на свободу діяльності ЗМІ, є міцна база правових знань журналістів.
Усвідомлюючи важливість правових знань для представників ЗМІ, ми прагнемо подавати основну правову інформацію, володіючи якою, читачі з’ясували б зміст правовідносин, що виникають у різних сферах діяльності преси, і потім могли б застосовувати ці знання на практиці.
Кожне право є дієвим тільки тоді, коли воно забезпечується та гарантується законодавством. Такими гарантіями в Україні, перш за все, є норми Конституції, норми міжнародних активів, та, безумовно, державний примус, який, на жаль, є найкращою гарантією в нашій державі.
Так, частина 1 статті 9 Конституції України проголошує, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. Тому, відповідно до ст.19 Міжнародного пакту “Про громадянські і політичні права” в Україні забезпечується право “шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово, чи за допомогою друку або художніх форм вираження, чи іншими способами на свій вибір”.
Це право є невід’ємною частиною права на свободу вираження поглядів. Позбавлення права поширювати інформацію унеможливлює свободу вираження поглядів, і є явним порушенням цього основоположного права.
Як постановив Європейський Суд, право одержувати інформацію “забороняє державам обмежувати особу в одержанні інформації, яку інші, можливо, бажають або прагнуть повідомити їй”.
Зобов’язання урядів щодо забезпечення свободи ЗМІ, виходять такою самою мірою з права на інформацію, як і з права на свободу слова та вираження поглядів.
Основу правового регулювання права на інформацію складає Конституція України. Конституційні гарантії права на інформацію закріплені, перш за все, у ст.32, 34 та 40.
Зокрема, ст.32 Конституції встановлює такі важливі у журналістській діяльності принципи, як недоторканість особистого та сімейного життя людини, заборону збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, право кожного знайомитися з інформацію про себе; судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе, право вимагати вилучення такої інформації та відшкодування заподіяної шкоди, у т.ч. моральної.
Стаття 34 Конституції гарантує право на свободу думки слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Вона містить загальні принципи свободи обігу інформації та вказує на можливі випадки його обмеження.
Узагалі, ЗМІ не мають якогось особливого права на інформацію; це право належить усім громадянам. Однак професія журналіста грунтується на фундаментальному праві шукати, одержувати та поширювати інформацію, а ЗМІ вважаються засобами здійснення цього права.
Тому будь-яке втручання у право журналіста шукати, одержувати та поширювати інформацію є особливо серйозним порушенням цього права.
Право на інформацію гарантується:
- обов’язком органів державної влади, а також органів місцевого самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
-створення у держорганах спеціальних служб та систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;
- вільним доступом суб’єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних та музейних фондів, за винятком установлених законом обмежень;
-створенням механізму здійснення права на інформацію;
-здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про інформацію;
-встановлення відповідальності за порушення законодавства про інформацію.
Основними шляхами для отримання інформації, необхідної журналістам, є інформаційні запити щодо доступу до офіційних документів і запити стосовно надання письмової або усної інформації; використання додаткових можливостей здобуття інформації від органів державної влади та місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб за допомогою механізму акредитації; інтерв’ю, коментарів тощо.
Виходячи з цього, законом визначено порядок доступу та правила збору інформації залежно від її виду.
Закон про інформацію дає перелік видів інформації, серед яких: статистична інформація, інформація листування, інформація про діяльність органів влади та органів місцевого самоврядування, правова інформація, інформація про особу, інформація довідково-енциклопедичного характеру.
Журналіст для підготовки матеріалів з метою їх поширення, з одного боку, має право збирати й отримувати без перешкод необхідну інформацію, а з іншого боку, зобов’язаний подавати її достовірно й об’єктивно.
У зв’язку з цим є сенс нагадати журналістам Резолюцію Парламентської Асамблеї Ради Європи, де йдеться про те, що “найвищим завданням журналіста є реалізація права громадян на інформацію за найвищого пошанування демократичних цінностей”.
Виходячи з цього, завжди слід пам’ятати, що журналістський пошук повинен знаходить свої межі у правдивості й порядності інформації та думок, він не сумісний з кампанією чи заходами, з визначеною наперед метою, що скерована на задоволення особливих інтересів.
Це однаково стосується й відповідальності заголовків вищевикладеному тексту й адекватності використання ілюстративних матеріалів. Від повноти та правдивості інформації залежить якість підготовленого до оприлюднення матеріалу й виникнення судових справ чи їх відсутність..
Згідно зі ст.26 Закону України “Про інформацію”, джерелами інформації є:
- документи та інші носії інформації, які є матеріальними об’єктами, що зберігають повідомлення засобів масової інформації;
- публічні виступи.
Якщо ви публікуєте матеріал, який отримали з якогось джерела, і він за своєю суттю є компрометуючим, дуже добре мати інформацію (реакцію, коментар) і від цієї особи про спірну ситуацію, щоб читач сам мав змогу вирішувати, чи справедливою є, наприклад, критика, чи насправді все так, як вважає першоджерело, чи може усе інакше.
Таке об’єктивне висвітлення подій чи передача інформації також допоможуть уникнути судових позовів, а якщо вони й з’являться – збільшать шанси виграти справу.
Стаття 34 Конституції України, гарантуючи кожному право на свободу слова, думки, вільне вираження своїх поглядів і переконань, передбачає також можливість обмеження цих прав, коли йдеться про:
-інтереси національної безпеки;
-територіальну цілісність або громадський порядок із метою запобігання заворушенням чи злочинам;
-охорону здоров’я населення, захист репутації та прав інших людей;
-запобігання розголошенню інформації одержаної конфіденційно;
-підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Такого плану застереження, з огляду на демократичні ідеали та цінності й повагу до них, є прийнятними і притаманними як норми міжнародних угод у царині людських прав, так і норми Європейського права, оскільки здійснення цього права пов’язано з використанням певних обов’язків та відповідальністю.
Стаття 28 Закону України “Про інформацію” містить поняття “режиму доступу до інформації й порядок одержання, використання, поширення та зберігання інформації”. За режимом доступу інформація буває:
-відкритою;
-з обмеженим доступом.
Обмеження доступу до відкритої інформації заборонено законом. Необґрунтована відмова у наданні й необґрунтоване віднесення окремих видів інформації до категорії відомостей з обмеженим доступом, законом визнається як порушення, і винні в цьому особи можуть притягуватися до відповідальності.
Доступ до відкритої інформації забезпечується шляхом:
-її систематичної публікації в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях, збірниках);
-поширення її засобами масової комунікації;
-безпосереднє її надання зацікавленим громадянам і державним органам та юридичним особам.
На підтримку свободи слова та доступу ЗМІ до інформації спрямований Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації, подальшого утвердження свободи слова в Україні” (від 09.12.2000 року №1323/2000).
Зокрема, п.4: “МВС, СБУ, ДПА України, іншим правоохоронним органам разом із всеукраїнськими громадськими організаціями журналістів, сприяти висвітленню подій, які викликають значний суспільний інтерес, доступу журналістів до відповідної інформації, крім випадків, коли її розголошення може зашкодити оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню, порушити право людини на справедливий та об’єктивний судовий розгляд справи, створити загрозу життю або здоров’ю будь-якої особи, та інших випадків, передбачених законом”.
Щодо інформації з обмеженим доступом, то вона за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну й таємну.
Конфіденційна інформація – це відомості, які знаходяться у володінні, користування або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням, відповідно до передбачених ними умов.
До неї належить: інформація професійна, ділового, виробничого, комерційного чи іншого характеру, які фізичні чи юридичні особи отримали або створили на власні кошти, якою володіють і самостійно визначають режим доступу до неї.
Це правило складає основу і права журналіста на збереження таємниці свого авторства і джерел інформації, та його обов’язку задовольняти прохання осіб, які надають інформацію щодо їх авторства або збереження таємниці авторства.
Таємною є інформацію, що містить відомості, які становлять державну чи іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, державі, суспільству.
Критерії віднесення інформації до таємної, порядок її обігу та захисту регулюється Законом України “Про державну таємницю”.
Якщо ЗМІ чи інший друкований орган свідомо ігнорує заборону щодо розголошення відомостей, які є державною таємницею, це означає виникнення судових справ за позовами з різних підстав, аж до припинення випуску видання в судовому порядку на підставі статті 3 та 18 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”.
За розголошення конфіденційної інформації всупереч волі її власників чи в інших, ніж визначено ними умовах, автор і ЗМІ можуть бути притягнуті до цивільно-правової відповідальності з обов’язком компенсувати заподіяну таким поширенням матеріальну і пов’язану з цим моральну шкоду на підставі положень Закону України “Про інформацію” та Цивільного кодексу.
Обов’язково слід знати, що така відповідальність настає навіть за умови, коли інформація є достовірною.
Якщо ж при поширенні конфіденційну інформацію буде перекручено чи викладено неправдиво, то доведеться відповідати додатково ще й за поширення недостовірності інформації.
Однією з форм доступу журналістів до інформації про діяльність державних органів влади та управління – є їх акредитація. Вона передбачає таку систему, за якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування створюють журналістам, які виявили бажання акредитуватися, додаткові умови та можливості для виконання їхніх обов’язків на визначений або невизначений строк.
Стаття 3 Закону України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації” найбільш повно регламентує порядок акредитації журналістів.
Отже, згідно зі згаданою статтею, акредитація журналістів при цих органах, здійснюється шляхом їх реєстрації на підставі:
-офіційного подання ЗМІ до відповідного органу влади чи місцевого самоврядування;
-заяви журналіста, технічного працівника з пред’явленням ними відповідних документів, що підтверджують їхній професійний фах або рекомендації професійного об’єднання, до якого журналіст чи технічний представник належать.
Слід одразу зазначити, що положення про акредитацію різних законів встановлюють різний режим і суперечать одна одній. Якщо у згаданому законі передбачено реєстраційний (заявний) принцип акредитації, то у Законі України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” (ст.27) йдеться швидше про дозвільний порядок: “Редакції друкованих ЗМІ за погодженням з державними органами...”.
У зв’язку з цим, слід пам’ятати, що у випадку, коли норми законів суперечать одна одній, органи влади мають керуватися законом, який за строком прийнято останнім (в наведеному випадку – Законом “Про порядок висвітлення діяльності органів влади...” – від 23.09.1997 р.).
Органи, які впроваджують акредитацію, як правило, здійснюють її на підставі власних положень про акредитацію. Тому слід звертати увагу на те, що такі положення не можуть суперечити законам чи встановлювати нові обмеження для журналістів чи ЗМІ, погіршувати їх правові позиції.
Практика, що склалася навколо акредитації ЗМІ в органах влади різного рівня, свідчить про те, що часом трапляються необґрунтовані відмови в акредитації чи упереджений підхід до вирішення цього питання, коли представники недержавних чи налаштованих критично ЗМІ дискредитуються, не допускаються на засідання сесій місцевого рівня, або до змісту їхньої діяльності висуваються не передбачені законом вимоги.
Засіб масової інформації, якому було відмовлено в акредитації журналіста, має право зажадати викладену письмово причину відмови, а потім оскаржити її до органу вищого рівня або безпосередньо до суду.
Припинення акредитації може відбуватися лише за рішенням органу (а не прес-служби), який акредитував журналіста. Відповідно до чинного законодавства, підставою для цього може стати невиконання журналістом своїх обов’язків, перевищення правил висвітлення діяльності органів державної влади.
Згідно зі статтею 25 Закону України “Про порядок висвітлення діяльності...”, порушеннями правил визнаються всі допущенні відступи від його норм та положень, а також порушення, що зазначенні в інших законах, які регулюють діяльність ЗМІ.
Про факт і причину припинення акредитації журналістів й редакції, видається письмове повідомлення (ст.3 згаданого Закону). Підстави чи аргументація причин припинення акредитації, зазначені в такому повідомленні, можуть бути оскаржені відповідно до ст.48 Закону України “Про інформацію”, до органу вищого рівня або суду.
Засобам масової інформації забезпечено право проводити власне дослідження й аналіз діяльності органів державної влади чи місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб, давати їм оцінку, коментувати. Але тут треба пам’ятати, що коментарі мають бути доречними, а оцінки й судження грунтуватися на фактах. Хоч оцінки й судження захищені Конституцією та Законом України “Про інформацію” (стаття 47), коли вони грунтуються на фактах, однак факти мають бути реальними, бо інакше може настати відповідальність за ст.7 Цивільного кодексу (неправдивий виклад, перекручення інформації).
Законом також заборонено розкривати чи змішувати зміст офіційної інформації з коментарями видання або журналіста.
Щодо дослідження журналістами певних подій, фактів та їх правового значення, вважаємо, що всебічно обґрунтованим буде висновок про те, що право на отримання інформації повинно автоматично стати обов’язком для тих, хто має її дати, коли йдеться про державні інтереси.
Незважаючи на те, що Закон не містить терміна “журналістське розслідування”, воно цілком законне, коли журналіст під час своєї діяльності керується Законом.
Іншою формою отримання інформації є звернення з інформаційними запитами. Відповідно до ст.32 Закону України “Про інформацію” , існує два види запитів:
- щодо доступу до інформаційних документів – це вимога надання будь-якого офіційного документа, незалежно від того, стосується документ певної особи чи ні;
- щодо надання письмової чи усної інформації, вимога про надання інформації про діяльність органів виконавчої та судової влади, їхніх посадових осіб з окремих питань.
За законом не підлягають обов’язковому наданню для ознайомлення за інформаційними запитами документи, що містять у собі:
-інформацію, яка в установленому законом порядку визнана державною таємницею;
-конфіденційну інформацію;
-інформацію, що стосується особистого життя громадян;
- інформацію про оперативну й слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ, органів дізнання та суду у випадках, коли її розголошення може зашкодити оперативним заходам, порушити право людини на справедливий та об’єктивний розгляд її справи, створити загрозу для життя чи здоров’я будь-якої особи;
- документи, що становлять внутрішньовідомчу, службову кореспонденцію, якщо вони пов’язані з розробкою напрямків діяльності установи, процесом прийняття рішень і передують їх прийняттю;
- інформацію, що не підлягає розголошенню, згідно з іншими нормативними актами;
- інформацію фінансових установ, підготовлену для контрольно-фінансових відомств.
Щодо іншого варіанту інформаційного запиту, то органи законодавчої, виконавчої та судової влади України, їхні посадові особи, зобов’язані подавати інформацію про свою діяльність письмово, усно, по телефону, використовуючи публічні виступи посадових осіб (ст.32 Закону України “Про інформацію”).
Згідно зі ст.33 Закону України “Про інформацію”, термін вивчення запиту на предмет можливості його задоволення не повинен перевищувати 10 днів. У задоволені запиту може бути відмовлено або відстрочено його. Відмова доводиться до відома запитувача у письмовій формі з роз’ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.
У відмові обов’язково зазначається:
1. Посадова особа держустанови, яка відмовляє у задоволенні запиту у визначений місячний термін.
2. Дату надсилання або видачі повідомлення про відстрочку.
3. Причини, з яких запитуваний документ не може бути видано у встановлений термін.
4. Термін, у який буде задоволено запит.
Оскарження відмови чи відстрочки у задоволенні інформаційного запиту проводиться до органу вищого рівня або до суду.
Несвоєчасне надання інформації, необгрунтована відмова у її наданні, приховування інформації чи надання інформації, що не відповідає дійсності – є порушенням законодавства України про інформацію, за яке передбачається дисциплінарна, адміністративна чи навіть кримінальна відповідальність.
Важливо знати, що обов’язок доводити законність чи обгрунтованість відмови або відстрочки у задоволенні запиту, покладається на відповідача – державну установу, яку суд може зобов’язати виконати запити й надати інформацію.
Посадові особи, які надають інформацію, несуть відповідальність за її достовірність. Але для того, щоб мати ці гарантії, слід переконатися, що відповідь на ваш інформаційний запит належним чином оформлена і має форму офіційного документа.
У реальному житті, журналісти набагато частіше отримують інформацію не шляхом подання офіційних інформаційних запитів, а в іншій спосіб: на прес-конференціях, шляхом інтерв’ю, отримання усних коментарів. І це цілком логічно, адже журналісти й представники влади розуміють по-різному, на власну користь викладений у п.6 ст.32 Закону України “Про інформацію” обов’язок органів влади та їх посадових осіб спілкуватися з журналістами та населенням.
Виходячи з цього, тлумачення згаданої норми Закону щодо надання журналістам права вибору форми надання інформації є невірним. Зобов’язання надавати інформацію письмово, усно, по телефону, чи використовуючи публічні виступи є абстрактним.
У жодній іншій статті закону не закріплено право журналіста вибирати право форми відповіді. Тому журналіст може почути законну відмову на свою вимогу надати усну інформацію.
Таким чином, слід розуміти п.6 ст.32 Закону України “Про інформацію” лише як обов’язок органів влади налагодити систему надання інформації та використовувати різні форми поширення інформації.
Отже журналіст може просити певну посадову особу дати йому інтерв’ю чи коментар з того чи іншого питання, але він може почути цілком законну відмову.
Методами впливу, які залишаються у ЗМІ, є тиск через самі ЗМІ: повідомлення про те, що чиновник відмовляється від коментарів, переховується від телекамер тощо. Якщо засіб масової інформації є впливовим, то це може подіяти.
Якщо журналісту вдалося-таки отримати усну інформацію, то слід враховувати, що законодавство визнає за особами, які її надали, певні права. Зокрема, відповідно до Закону України “Про авторське право та суміжні права”, особа, яка надала інтерв’ю, є співавтором матеріалу.
Стаття 13 цього закону віднесла інтерв’ю до творів, які створені у співавторстві. Після запровадження цієї статті у журналістів виникли побоювання, що вона ускладнює їхні можливості виконувати свою роботу. Складність розуміння вимоги про дозвіл на опублікування інтерв’ю, пояснюється ще й тим, що у жодному законі не визначено, що власне вважати за інтерв’ю? Чи відносяться до інтерв’ю коментарі політиків з актуальних питань? Чи є формою інтерв’ю опитування думки пересічних громадян?
Відповіді на ці питання в законах поки що немає. Однак, найімовірніше, суди до інтерв’ю відноситимуть лише ті твори, які повністю чи значною мірою складені з інтерв’ю, запитань журналіста та відповідей людини, у якої беруть інтерв’ю. Від інтерв’ю слід відрізняти коментарі: короткі репліки щодо проблеми, над якою працює журналіст. Останні можуть стати просто джерелом інформації для журналіста або ж бути включеними частиною до твору шляхом цитування.
Розмежування інтерв’ю та коментарів є теоретичним і не передбачене законом, а тому у випадку виникнення судового спору це доведеться доводити суду.
Можуть виникнути випадки, коли особа, яка давала коментар чи інтерв’ю, буде вказувати на порушення її прав шляхом опублікування інтерв’ю без її згоди.
Щодо цього слід відзначити, що розрізняється два види надання згоди: пасивна та активна. Під пасивною згодою розуміють таку поведінку особи, яка надає інформацію журналісту, коли вона усвідомлює, що ця інформація може бути надрукована, якщо тільки вона не робить застереження, що “це не для друку”. В інших випадках можна вважати, що вона дала згоду на опублікування своїх слів.
Важливо також мати на увазі, що крім обов’язку ЗМІ запитати згоду на оприлюднення інтерв’ю, передбачається також право особи вимагати ознайомлення з остаточним його варіантом. Проте така вимога повинна бути подана лише у письмовій формі (ст.42 Закону України “Про телебачення і радіомовлення”).
Висвітлення діяльності судів
Побудова незалежної судової системи передбачає абсолютну автономність суддів та максимальний державний захист від втручання в здійснення правосуддя. Принципове значення для журналістів та ЗМІ має п.5 ст.143 Закону України “Про судоустрій України”, який визначає заборонені види поведінки щодо суддів та суду, які слід враховувати журналістам у їхній діяльності: “Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання й поширення інформації усно або в інший спосіб з метою завдати шкоду їх авторитету чи вплинути на неупередженість суду, забороняється і тягне передбачену законом відповідальність”.
Оскільки питання встановлення, які матеріали можуть завдати авторитету чи впливати на неупередженість суду, а які ні, спробуємо навести положення, які побудовані на підходах Європейського суду з прав людини.
При визначенні згаданих питань, завжди приймається до уваги, який суд розглядає справу. Коли мова йде про професійного суддю, а не про суд присяжних, то вважається, що вплинути на неупередженість суду у складі професійного судді досить важко, тому що професійний суддя має відповідну кваліфікацію, здатен професійно оцінювати докази та сприймати свідків, тож не може бути введений в оману журналістськими матеріалами.
Однак, у тому випадку, коли такий матеріал ще до винесення рішення суду буде містити конкретну пропозицію чи вимогу щодо рішення, яке має бути винесене судом, такий матеріал може порушувати права судді. Це пояснюється тим, що журналіст може налаштовувати громадськість, що рішення має бути саме таким, тобто він фактично підмінює собою суддю та вирішує, яке має бути рішення.
Суддя опиняється в складному становищі, оскільки у випадку винесення іншого рішення, громадськість може вирішити, що суд несправедливо вирішує справи, чим буде підірвано авторитет суду. Тому журналістам варто утримуватися від вимог чи пропозицій щодо рішень суду, хоча прямого обов’язку стосовно цього в законодавстві немає.
Необхідність захисту авторитету суду може також розглядатися як підстава до притягнення до відповідальності осіб, які будуть без належних на те доказів стверджувати, що рішення суду незаконне, що суддя нечесна людина чи бере хабарі. На відміну від інших питань, які мають суспільний інтерес, інтереси правосуддя можуть бути пріоритетними. А тому, у разі їх порушення журналістом, захиститися лише посиланням на те, що журналістський матеріал зроблено в інтересах громадськості, буде досить складно.
Що стосується права журналістів стосовно використання технічних засобів для фіксації судового процесу, слід пам’ятати, що згідно зі ст.9 Закону України “Про судоустрій України”, розгляд судових справ судами є відкритим. Це означає, що будь-хто, включаючи журналістів, може прийти на судовий процес і спостерігати за його перебігом.
Відповідно до практики, яка склалася в Україні, рішення з приводу використання представниками ЗМІ технічних засобів, ухвалює суд перед початком судових засідань. Звертаємо увагу на те, що згідно з п.2 ст. Закону України “Про судоустрій України”, надання такого дозволу стосується тільки у разі використання представниками ЗМІ стаціонарної апаратури.
Проте визначення даного терміну немає в жодному законі. Тому, у разі заборони користуватися переносною телекамерою або диктофоном тощо, журналісти можуть обстоювати таку позицію у випадку такої заборони. Адже загальний принцип говорить про відкритість процесу і доступність його для широкої публіки.
Разом із тим, якщо ви не бажаєте йти на конфлікт із суддею, перед початком судового процесу ви можете звернутися до судді з запитанням, чи не заперечуватиме він проти ведення запису? У разі відмови, слід вимагати включення своєї вимоги до протоколу суду чи винесення окремої ухвали. Це може бути у подальшому підставою для оскарження неправомірних дій судді, а може й сприяти тому, що ви отримаєте необхідний дозвіл.
Українське законодавство прямо передбачає право журналістів мати доступ до місць надзвичайних подій, стихійних лих, екологічних катастроф, аварій, масових безпорядків. Відповідні норми містяться у ст. 26. Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” та ст.38 Закону України “Про телебачення і радіомовлення”.
Якщо журналіста не допускають чи силою намагаються позбавити можливості перебувати в місцях, вказаних у вищезгаданих статтях, це означає, що його право порушено. Законодавством не передбачено іншого порядку оскарження зазначених неправомірних дій, крім звернення до суду. Проте це не означає, що журналіст не має права оскаржити неправомірні дії посадових осіб, зверненням до вищестоящих органів влади та їхніх посадових осіб.
Процес розгляду судових справ тривалий, однак журналіст має право вимагати компенсації як матеріальної так і моральної шкоди. Матеріальна шкода може полягати, зокрема, у втраті гонорару через неможливість підготувати матеріал, а моральна – у душевних переживаннях через неправомірні дії правоохоронних чи інших органів.
Важливим є питання: як журналіст може довести у суді те, що його не допустили до місць стихійних лих і катастроф. Такі факти можуть встановлюватися на підставі відеозаписів з місць подій; протоколами правоохоронних органів про затримання чи про непокору міліції, де буде вказано, що ви відмовилися добровільно залишити місце подій (при підписанні вами цих протоколів, необхідно переконатися на наявність такого запису, а також дуже уважно ознайомитись зі змістом усього протоколу); офіційними заявами посадових осіб органів державної влади, в яких вони визнають, що встановили обмеження на доступ журналістів до місць стихійних лих. Цей перелік не є вичерпним і лише наводить декілька прикладів.
На відміну від місць виникнення стихійних лих, катастроф, аварій тощо, доступ до місць скоєння злочину може бути обмежений для журналістів. Таке обмеження здійснюється в інтересах слідства, якому надзвичайно важливо зібрати всі наявні докази. Перебування сторонніх осіб на місці скоєння злочину, може призвести до знищення доказів або появи сторонніх предметів, які можуть бути випадково прийняті за речі, залишені злочинцями.
Інакше може вирішуватися питання щодо права проводити відеозйомку місця злочину та дій правоохоронних органів, перебуваючи у місці, доступ до якого є відкритим. Наприклад, у місці скоєно злочин, міліція оточує місце події з метою забезпечення проведення слідства. Навколо цього місця, як правило, збирається значна кількість людей, які можуть вільно спостерігати за діями правоохоронних органів.
Якщо оператор, який знаходиться серед натовпу, буде проводити відеозйомку, ніхто не може йому заборонити це робити. Адже по-перше, зйомка не заважає правоохоронним органам здійснювати свою справу. По-друге, зйомка проводиться з місця, де будь-яка особа може побачити те, що відбувається, тобто журналістом не буде розкрито більше інформації, ніж вже є відкрито для публіки. По-третє, жоден закон прямо не передбачає права правоохоронних органів забороняти здійснювати такий відеозапис чи вилучати вже відзняті матеріали.
У таких випадках потрібно чітко, але коректно, дати зрозуміти правоохоронцям, що вони не мають законного права вилучати записи і що такі дії можуть розглядатися як перешкоджання законній діяльності журналістів, за що Кримінальним кодексом України встановлено відповідальність.
Це ж стосується і спроб вилучення касет, записаних на публічних заходах, на яких певні високопоставлені особи проявили себе не найкращим чином. У такому разі ніхто не має жодних законних підстав вилучати записи в журналістів, а журналісти мають право і всі підстави не передавати їх для перегляду чи редагування.
Журналістам слід користуватися принципом публічності місця. Якщо зйомка проводиться у публічному місці – на вулиці, площі, на публічних зборах тощо, - то будь-яка особа може особисто побачити те ж, що знімає оператор. Отже, така зйомка є дозволеною.
Винятком може бут лише зйомка конкретної особи, якщо вона під час зйомки висловлює заперечення проти того, що власне її знімають.
Слід наголосити, що ст.387 Кримінального кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за певні дії, які можуть бути здійснені й журналістами. Це стосується розголошення даних досудового слідства, або дізнання. До таких даних належать відомості, зібрані у ході провадження досудового слідства або дізнання, що містяться у протоколах, постановах тощо, які є у справі.
Відповідальність за розголошення даних досудового слідства можуть нести: свідок (у тому числі журналіст), потерпілий, цивільний відповідач, цивільний позивач, захисник, експерт, спеціаліст, перекладач, понятий, а також інші особи, які були присутні при проведенні слідчих дій, зокрема, журналісти, якщо кожен із них спеціально у письмовий формі був попереджений про обов’язок не розголошувати дані досудового слідства і про кримінальну відповідальність у разі порушення взятого зобов’язання.
Якщо розголошення відбулося за відсутності такого письмового попередження, склад злочину відсутній, отже відсутня і відповідальність. Однак не слід забувати, що у силових структурах існує значна можливість для кримінального переслідування та утиску журналістів. Тому для самозахисту треба ознайомитися з правами працівників міліції, викладеними в ст.11 Закону України “Про міліцію”.
Отже слід знати, що огляд речей працівниками міліції може проводитися тільки стосовно осіб: що підозрюються в скоєні злочину; звинувачених; засуджених; затриманих за адміністративні правопорушення, а також осіб, які мають явні ознаки психічного розладу і несуть небезпеку для себе і оточуючих людей.
У разі проведення ними огляду речей щодо осіб, які не визначені у наведеному переліку, вони грубо порушують права і свободу цих осіб. Крім цього, варто ознайомитися також і зі змістом ст.177, 178, 184 Кримінально-процесуального кодексу України, якими разом зі згаданим Законом України “Про міліцію” (ст.9, 11), встановлено підстави і порядок проведення обшуку та вилучення документів.
Обшук і вилучення є слідчі дії і проводяться лише під час розслідування кримінальної справи відповідно до Постанови слідчого на підставі санкції прокурора чи його заступника. Обшук і виїмка в квартирі чи іншому володінні особи можуть бути проведені лише за рішенням суду. Це є конституційно гарантованим правом (ст.30).
Згадані дії можуть проводитися лише за письмовим дорученням слідчого і обов’язково, у присутності понятих. Проведення згаданих дій без санкції прокурора й постанови суду можливе лише у виняткових випадках – у разі порятунку життя людей чи переслідуванням особи, яка скоїла злочин. Причини несанкціонованого обшуку мають бути зазначені в протоколі, копія якого протягом доби має бути направлена прокуророві.
У разі порушення цих норм працівниками міліції стосовно журналіста чи ЗМІ, вони мають право оскаржити їхні дії до керівних органів МВС або суду.
За перешкоджання законній професійній діяльності журналістів в Україні встановлено кримінальну відповідальність. Стаття 171 Кримінального кодексу визначає, що цей злочин полягає у вчиненні діяння (дії або бездіяльності), спрямованого на перешкоджання, тобто створення перепон законній діяльності журналіста. Перешкода може полягати в ненаданні інформації, яка не є таємницею (державного, слідчого, комерційного, конфіденційного), або наданні недостовірної інформації, у вилученні записів, зроблених журналістом, письмово або за допомогою технічних записів, вилученні тиражу друкованого видання без постанови суду тощо.
У разі виникнення згаданих підстав журналіст або ЗМІ має право звернутися з відповідною заявою про порушення кримінальної справи за ст.171 Кримінального кодексу до прокуратури району, на території якого вчинено перешкоджання, або безпосередньо до суду.
Відповідальність за скоєння злочину проти журналіста у зв’язку з виконанням ним професійних обов’язків або перешкоджання його службовій діяльності, прирівнюється до відповідальності за скоєння таких же дій проти працівника правоохоронного органу.Це визначено у ст.17 Закону України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”.
Аналізуючи норми кримінального права, можна дійти висновку, що жодний правовий припис цієї галузі права, не прирівнює журналіста до правоохоронця. А дана стаття не відноситься до джерел кримінального права і тому вона має лише декларативний характер.
У разі ж посягання на життя, здоров’я, власність працівника ЗМІ – відповідальність для правопорушника наставатиме як за посягання на життя, спричинення шкоди здоров’ю особи, тобто журналіст при цьому не входить в окрему категорію осіб, яка підлягає спеціальній правовій охороні. Загальні ж правила й інших видів юридичної відповідальності застосовуються до правопорушників, діяння яких були спрямовані проти представників преси.
Загалом, службова діяльність журналіста не може бути підставою для його арешту, затримання, а також вилучення зібраних, опрацьованих, підготовлених ним матеріалів та технічних засобів, якими він користується у своїй роботі.
У разі відшкодування, відповідно до цивільного законодавства, журналістом і ЗМІ заподіяної моральної (немайнової) шкоди, на них покладається солідарна відповідальність із урахуванням міри вини кожного. У разі конфлікту, щодо завданої немайнової шкоди, між працівником та ЗМІ, з одного боку, та органом місцевого самоврядування чи офіційною посадою – з іншого, суд визначає чи є наявність злого наміру з боку кожного – журналіста чи ЗМІ, а також враховує наслідки використання потерпілим можливостей позасудового спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі і гідності та врегулювання конфлікту в цілому.
Європейський Суд з прав людини корисний для ЗМІ та журналістів тим, що частіше за все він стає на бік журналістів, оскільки в Європі пресу схильні “вважати вартовим псом демократії”.
Отже є сенс, у разі невдачі, внаслідок використання всіх національних засобів правового захисту журналістом, звернутися за захистом своїх прав і свобод до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. До речі, це право гарантовано статтею 55 Конституції України.
Це право не обмежується лише європейськими інститутами. Існують й інші інституції глобального міжнародного рівня (наприклад Комітет ООН з прав людини, Управління Верховного комісара ООН з прав людини тощо). Звернення до цих інстанцій, хоча й не допоможе прямо вплинути на рішення суду в Україні, однак може створити для журналіста суспільний резонанс навколо його справи, який може бути досить корисним.
Реалії сьогодення свідчать про те, що дійсно дуже важко в Україні домогтися справедливого рішення, особливо в такій сфері як свобода слова і інформації. Однак подекуди це все ж таки можливо, якщо робити свою справу з використанням правових механізмів, існуючих у сучасній держави. Сподіваємось, що прагнення до їх використання, прагнення до відстоювання своїх прав допоможуть журналістам захистити свою професійну і людську гідність.
Ми впевнені, що безліч журналістів і знають, і відчувають навіщо їм свобода слова. Це право на свободу слова є найбільш дорогим для тих, кому є що сказати. Саме такі люди цінують право працювати безперешкодно – без вказівок, без загрози, втрати роботи, без загрози життю – право говорити так, як вважаєш за потрібне.
Професія журналіста – не подібна до інших. Вона набагато відповідальніша, тому що від його слова залежить дуже багато.
Це значить, що нинішні журналісти несуть свою частку відповідальності за те, що відбувається у нашому регіоні, в нашій країні, і несуть ще більшу відповідальність за те, що буде відбуватися з нею в майбутньому.
